Розбите серце Миколаїва.

З перших днів війни ми з церквою і моїм інститутом, де я також працюю, займаємось волонтерством. В основному це була евакуація з Миколаєва та інших міст і гуманітарна допомога в населені пункти, які цього потребують. Ці фрагменти спогадів я залишу тут з одної такої поїздки, коли ми відвозили продукти і забирали людей з гарячих точок.

То був сонячний день в Миколаєві.

Я пройшлась трошки по місту, купила светр в секонді в переві від сирен, слухала історії від місцевих людей, як вони переживають страшніші дні та ночі, коли обстріли, коли страх.

Я також слухала, про чудеса Божі, як Він веде, як рятує.

Ми з подругою зайшли в атб і тут почались обстріли.

Оскільки я поїхала з Херсона в перший день війни, то я не чула градів до того.

Люди з вулиці забігли всередину, вони були дуже перелякані й стомлені одночасно. Біля мене стояла старенька жінка, яка почала плакати та молитись, щоб Господь нас зберіг. Трошки лівіше в очі мені кинувся чоловік на касі, в його очах була така розгубленість і страх.. Я, мабуть, ніколи не забуду його очі!

Все що мені хотілось в цю мить, це обійняти кожного в тому супермаркеті.

В той момент мене більше навіть переповнив не страх, то була злість!

Дика злість!

Я дивилась на цих людей і думала «Ну якого дідька вони повинні це терпіти? Чому мій народ повинен боятись і бабусі повинні плакати?»…..

Але ця злість - це мій мотиватор рухатись, боротись і захищати так, як я вмію.

Я не знаю чому воно так, але я знаю, що я частина цього і не можу собі дозволити зараз бути осторонь.

Це і моя війна, тож і я буду битись!

Розбита будівля.

Ми їздили містом.

В центрі ми побачили розбитий будинку, я пройшлась біля нього, побачила чоловіка який стояв поруч і вирішила заговорити з ним.

Неочікувано, але це виявився власник того отелю. Сказати, що він був пригнічений, не сказати нічого.

Він дозволив нам зайти у двір, подивитись на будівлю поближче.

Під руїнами виднілись гарні ковдри, меблі, картини…

Він показав нам буклетик з кадрами того, як воно було до… після чого він розчулився і пішов.

Тепер кожен раз, коли я бачу кадри розбитих будівель, я згадую того розбитого чоловіка і розумію, що то не просто обстракний розбитий будинок, то була чиясь оселя, історія, чийсь бізнес, прибутком.

То був чийсь вклад, праця, старання!

За всім цим стоїть жива людина з справжнім болем, з емоціями, мріями, сподіваннями.

І хто б міг подумати, що це буде наша історія?

Згадки одної ночі.

Ми раніше думали, що комфорт наша цінність, а тепер розуміємо, що в першу чергу, ми хочемо безпеки та тиші.

Це мої друзі.

Вони виїхали з окупованого Херсона з розбитим серцем і вологими очима.

Чому?

Бо це був їх дім.

Вкрали комфорт, спокій, відчуття безпеки, мрії, сім'ю.

І чому хто вирішив, що має на це право?

Сьогодні ніч в чужому підвалі, завтра дорога в невідомому напрямку.

Тепер це наше нове життя.